4ebed7efffc0e4484ba2a62c9aa5f0c1.jpg
49cc71f707a57070b6e1ec9be66577e7.jpg
Особистості

Очевидець з Тернопільщини: «На Михайлівському золотоверхому гуде набат, якого кияни не чули з часів монголо-татарської навали...»

(0 голосів)
Автор 
on 20/02/2017

 

Три роки відділяють нас від Майдану. Страшного, кривавого, але залитого духом солодкої і терпкої свободи, що манить свіжістю та розправляє крила. Сотні, тисячі збаражан пережили ті неповторні гострі миті нашої історії, відчувши свою безпосередню і дієву причетність до її творення. Хтось вистоював на київських барикадах, перемагаючи нестерпний холод і примхи зимової погоди, інші щодня чатували на місцевих майданах в Тернополі чи Збаражі. Правда, були й ті, хто поводився, м’яко кажучи, обережно, щоб не зашкодити власній кар’єрі та благополуччю, вичікуючи, куди вітер подує наступної миті. Були й такі. Вони є завжди. І , мабуть, будуть. Та сьогодні мова не про них. Серед тих, хто безстрашно заявив тодішнім можновладцям, що українці більше не збираються терпіти принижень та нехтування їхніми прагненнями, був наш земляк уродженець села Великий Раківець Юрій Трохимович Заяць, пише "Народне Слово".

Українець з широкою мирною душею і руками будівничого, який не лише майстерно з каменю зводить стіни, а й невтомно – цеглинка за цеглинкою – вкладає свої зусилля у творення нової української держави. Глибоко вивчає минуле краю, уже написані, чекають друку книги про історію рідного села та історію церкви Великого Раківця. Юрій − член Національної спілки журналістів України та Національної спілки краєзнавців. Свій критичний погляд на життєві ситуації він висловлює не лише прозою, а й гуморесками, яких назбиралось уже не на одну збірочку. Тож гаряче серце творчої людини, звичайно, не могло залишатися байдужим до подій, що розгорталися наприкінці 2013-го року.

– Як, – каже Юрій Заяць,– можна було сидіти вдома, коли почули, що у Києві б’ють, розганяють студентів, які на майдані вимагали від влади не звертати з шляху до Європи. Ми з односельчанами Василем Ніколюком, Ярославом Драбичем навіть не роздумували. Після мітингу у Тернополі пішли записуватись, щоб поїхати до Києва. Там, на жаль, місця в автобусі того дня для нас не вистачило, тоді поїхали до Збаража, звернулись у штаб національного спротиву, де застали Олексія Кондрацького. Того ж вечора ми уже виїхали з колоною революційних автобусів, кінцевою зупинкою яких була станція метро «Житомирська». Київ зустрів нас мокрою погодою. Після обіду знайшли тернопільську палатку, яка стояла одразу за сценою. Тут уже господарював Юрій Галенда…

Юрій Заяць був на Майдані з восьмого грудня до 17 лютого, коли поїхати додому його змусила застуда. Свої спогади про той нелегкий, але яскравий відтинок свого життя він виклав у майбутній книзі про рідне село Великий Раківець. Ось їх невеличкий фрагмент: «Одинадцяте грудня, середа. Ніч. На Михайлівському золотоверхому соборі гуде набат, якого кияни не чули з часів монголо-татарської навали. Рятуймо…Рятуймо Україну! Я, Славко Драбич, Василь Ніколюк щодуху біжимо до КМДА. Я ще в житті не бачив стільки беркутівців. Відтискаючи нас, вони розбили майдан навпіл. Одна частина – сцена і профспілки, там на барикаді залишився Юрій Галенда – наш координатор. Друга частина – КМДА, де опинились ми, раківчани Славко Драбич, Василь Ніколюк, Валентин Войтович і я. Так сталось, що Валентин Войтович опинився усередині КМДА, а ми, відрізані загоном беркутівців, залишились на вулиці. Нас мало, приблизно чоловік сто. Біля автобусів беркутівці шикуються в шеренгу. Я стою на сходах перед будинком КМДА і затято переконую беркутівців піти звідси. В голові рояться невеселі думки… Що буде? Якщо вони наступатимуть далі – як повестися нам? Якщо не встоїмо, – куди відходити?…Світає. Мій погляд спрямований туди, на Майдан, де через сірий привидок ранку видніються розграбовані повалені палатки і зловісно виблискують шоломи беркутівців, а людей стає все більше і більше. За якусь годину вони, наче повінь, запруднюють усю вулицю навпроти КМДА.

Дякую, Боже, що допоміг. Вже нас є тисячі. Не подолати їм Майдану! Не буде банда розкошувати в Україні, правда все одно буде зверху..Як добре, що я тут разом з усіма. Цілу ніч штурмують, а сили не мають, щоб зламати майданівців. Ми активізуємось, щоб відтіснити беркутівців від дверей КМДА. Всередині наші хлопці. З боку майдану – сутичка. Якомусь хлопцеві розбили голову, йому надають медичну допомогу. З шеренги висмикнули одного беркутівця, б’ють. Там десь Драбич. Депутат Верховної Ради від ВО «Свобода» Руслан Кошулинський кричить в мегафон: «Не робіть самосуду». Його слухають. Переляканого беркутівця відпустили. Скандуємо «Банду геть!», «Слава Україні!», у відповідь громове «Героям слава!». У цей час у вікні КМДА появляється Державний Прапор України, а в іншому вікні прапор Києва. Заблоковані усередині хлопці підключили шланги до пожежної системи , почали обливати беркутівців водою, дісталося і нам, бо знаходилися близько до автобусів. Затуляючись щитами, вони поховалися в автобуси. Ми відійшли далі, щоб не бути облитими холодним душем. З вікон на дахи автобусів полетіли пластикові п’ятилітрові банки, наповнені водою. Один спритник шуруповертом закрутив двері в автобусі, заблокував у ньому беркутівців. Якась дівчина видряпалась на дахи автобусів, ходить по них і відеокамерою фільмує все, що відбувається. Кажуть, що це Таня Чорновол. Здається, нам вдалось запалити колесо в автобусі. Повалив густий чорний дим. Беркутівці заметушилися. Швидко зайшли в автобуси і один за одним ті залишили територію КМДА. Маленька перемога, будинок міської ради залишається у наших руках. Тепер люди могутньою хвилею пішли на беркутівців, які оточили Майдан. Вони не очікували такого потужного наступу і поспішно покинули свої позиції. Оточений Майдан з’єднався з тими, що прийшли його визволяти. Переживши цю ніч, ми схвильовано обговорюємо те, що сталося. Шукаємо своїх. Ідемо на барикаду біля профспілок. Там десь Юра Галенда. Зустрілися, зраділи один одному, що живі, здорові. Розповідає, що у них теж було гаряче. Декількох хлопців госпіталізували, але будинок профспілок відстояли. Телефонує Валентин Войтович, запитує, де ми. Прийшов роздягнутий, обмоклий, змерзлий, бо набирав воду у пластикові банки, якими закидали автобуси беркутівців. Зараз там прибирають приміщення, а йому необхідно обсушитися і обігрітися. Йду до охорони профспілок, прошу хлопців, щоб пустили Валентина обігрітися. На моє прохання його пускають. Цілий день укріплюємо барикади, готуємось знову до нічного нападу. Увечері Славко Драбич та Василь Ніколюк відбули додому. Я залишився сам. Познайомився із Сашею Зарембою з села Романівка Тернопільського району. Цю ніч ми з Сашею стояли на барикаді біля ЦУМу. П’яні тітушки не дають спокою. Міліція ніяк не реагує на їхні дії. Далі за північ ми затримали декілька тітушок, відібравши у них військового шолома, вивели їх за периметр Майдану. На ранок підвезли палатки, їх встановлювали як громадські приймальні депутатів Верховної Ради. Нашу тернопільську палатку, як приймальню народного депутата ВР Василя Деревляного, ми встановили якраз перед входом в КМДА, жартуючи, що тепер маємо свою квартиру на Хрещатику. З лівого боку від нас стояла львівська палатка, з правого – революційного коменданта м. Києва Миколи Катеринчука. Комендантом нашої палатки став Юрій Галенда. Я, Саша Заремба, Юрій Галенда, Валентин Войтович облаштували палатку, встановили буржуйку, почепили табличку «Тернопільська область», вивісили державного і бандерівського прапора. Ця палатка стала для всіх тернополян рятівним острівцем, де можна було передрімати якийсь час і коло буржуйки висушити взуття».

Сьогодні Юрій Заяць, розуміючи, що не все так складається, як хотілось би йому та усім патріотам країни, все ж пишається тим, як народ проявив себе. – У свідомості людей, – каже майданівець, – тоді сталося величезне зрушення. На плакатах писали : «Янукович, ти не зрозумів, що ми вже люди». Ми, мільйони, стоячи на Майдані, ніби нічого героїчного не зробили. Але у світі створили зовсім новий імідж України. Ще якби влада взяла близько до серця ті ідеї, які ми відстоювали, то були б дуже швидкі і великі зміни. Не варто розчаровуватись. Все-таки, хоч повільно, по трішки, але щось робиться до кращого. Нам не можна втомлюватись доносити до людей ту ідею, що потрібно рухатись до європейських демократичних цінностей, і з часом усе у нас вийде. Я у це дуже вірю.

 

Ірина СИСКО, "Народне Слово"

Останнє редагування Понеділок, 20 лютого 2017 15:31

Прокоментувати:

Переконайтеся, що ви вводите інформацію, де це зазначено (*) . HTML-код не допускається.