4ebed7efffc0e4484ba2a62c9aa5f0c1.jpg
49cc71f707a57070b6e1ec9be66577e7.jpg
Історія
Історія

Історія (75)

 

Тернопіль – це не тільки рідне місто, це ще й історія та неповторна родзинка, яку хочеться кожного разу смакувати знову і знову.  Затишне місто, для людини із мегаполісу на перший погляд може виявитись повільним, але навіть у цьому є його свій шарм. Часто людина живе тут так багато років, проте не завжди достеменно знає усі його цікавинки, повідомляє moemisto.ua

 

У внутрішньому дворику по вулиці Листопадовій,3а закопано німецьких вояків Другої світової війни. Котрий рік поспіль таємничу завісу над цим кладовищем намагається підняти кандидат медичних наук, тернополянка Тамара Воронцова. У двоповерховому будиночку на Листопадовій,3 вона мешкає з дитячих літ.

Власне, з дитинства пані Тамара пам'ятає розповіді літніх людей про німців, яких начебто поховано в їхньому дворі. Ще до середини 50-их років цей дворик був значно більшим і тягнувся аж до вулиці Замкової (раніше Суворова).

Розповідають, що під час спорудження на цій території житлового будинку були якісь цікаві знахідки. Можливо, такі, як на початку 80-их у тій частині двору, яка залишилася непошкодженою?

 

Навмисне убивство дітей, щоб завдати болю матері й зупинити її на шляху боротьби за волю своєї країни, – злочин, якому немає назви. Чи мають право називатися християнами громадяни країни, яка прагнула поневолити інший народ у такий спосіб?

1928-ий рік. Страшному ворогові Польщі Степану Бандері всього 19. Армії УПА  – отих страшно розмальованих у пропагандистській “Волині” бандерівців – ще не існує на світі. А поляки вже вбивають українців. Убивають дітей.

Польщо, поглянь на це старе чорно-біле фото. Глянь в очі невинно убієнним. Цих дівчаток звуть Софійка – Зоня і Люба – Любця. Зоні було 6 років. Любці – всього 4.

Незабаром у Тернополі відремонтують замок та призамкову територію. Над туристичним розвитком цього місця працюють активісти та міська рада Тернополя. Наразі розроблений кошторис реконструкції обох об’єктів. Фінансову підтримку для реалізації проектів шукають у закордонних партнерів, інформує телеканал ТV-4.

У часи татарських нападів Тернопіль був захищений від вopoгів з двох стopін непрохідними болотами, а з півночі і сходу — оборонними валами. За валами, на передмістю, проживали хлібороби, і цю околицю називали Валяни. Ворожі орди, кажуть, найчастіше появлялися з великогаївських полів. Часто першими жертвами вopoгів падали оборонці Кам’янецької брами.

 

Одна з найкращих містознавців Любомира Бойцун у праці «Тернопіль у плині літ» пише: «…Тернопільські підземні ходи. Це питання непокоїло уяву різних поколінь тернополян і часто виринало у конкретних проявах. Місто, яке виникло як укріплення, звичайно, мусило мати потаємні шляхи сполучення. Цю проблему не раз порушувала довоєнна місцева газета «Gtos Polski…»

23 серпня - День Державного прапора України.

Історія повстанських звитяг на Тернопільщині оживає завдяки спогадам очевидців.

До редакції Збаразької газети "Народне слово" звернулася збаражанка Євгенія Кошелінська, людина нелегкої долі. Вона - одинока пенсіонерка, інвалід праці ІІ групи. Дитинство пані Євгенії припало на роки воєнного лихоліття, тож має статус учасника війни. Жінка сказала, що недавно почула по радіо пісню «Ой у лісі на полянці стояли повстанці», і вона сколихнула все її єство, пробудила спогади, які десятиліттями дрімали у пам’яті. Євгенія Кошелінська розповіла про випадок зі свого дитинства, який наче ліг в основу цієї повстанської пісні.

Ми з батьками, сестрою і двома братами жили на хуторі Діброва серед лісу, - згадує пані Євгенія. - Тата мобілізували, але через слабке здоров’я визнали непридатним для фронту і відправили працювати на військовий завод у Челябінськ. Брата, якому не виповнилося ще й 17-ти, примусово направили вчитися у ФЗУ, а потім послали трудитися на шахти Донбасу.

З вражаючою точністю жінка згадує той осінній день 1944 року:

- Мами не було вдома, вона пішла у Синяву здавати молоко. На наше подвір’я зайшло багато повстанців. Вони напилися води і зайшли до хати. Сестра накраяла їм хліба, сала, хлопці почали їсти. Раптом почулися постріли, повстанці з вигуками «Тривога!» кинулися надвір і побігли поза хату в ліс.

Почався бій. 13-річна Євгенія вибігла надвір набрати піску, щоб засипати сліди від брудних чобіт на долівці, але не встигла. Кулі свистіли над головою дівчинки. Вона лягла на землю і поповзла назад до хати. Старша сестра накрила собою маленького братика. Євгенія не пам’ятає, скільки тривало це жахіття, напевно, кілька хвилин, а здалося - вічність. Мама повернулася, коли все стихло. Нажахані діти навперебій почали розказувати їй, що тут сталося. Мати подякувала Богу, що в таку страшну хвилину вберіг її дітей від смерті. Вранці наступного дня прийшли москалі. Головний серед них, в якого було багато зірочок на погонах, почав кричати на маму Євгенії, мовляв, твої чоловік і син в бандерах, а дочка носить повстанцям їсти. Жінка опанувала хвилювання і страх, сказала, де насправді її рідні і на підтвердження своїх слів показала листи від них, які за щасливим збігом отримала напередодні. Енкаведист прочитав, поплескав маму Євгенії по плечі і сказав: «Мамаша, кто-то из вас счастливый, вас эти письма спасли, потому что мы должны были хату сжечь, а тебя сослать в Сибирь». Тоді він наказав дати їм лопату, і вони пішли.

Невдовзі після цього на обійстя прийшла якась жінка з Шилів, нібито розпитати, чи не забрела сюди її корова, а насправді довідатись про бій і загиблих. З’ясувалося, що тут разом з іншими повстанцями загинув її син Павло Багрій (пані Євгенія не впевнена, що запам’ятала ім’я правильно), у нього залишилась дружина і маленька донечка. Мама Євгенії з тою жінкою недалеко від хати у лісі натрапили на похапцем засипану яму з тілами (ось навіщо москалям знадобилася лопата). Домовилися, що вночі їх заберуть, щоб поховати по-християнськи. Коли споночіло, приїхали якісь люди двома фірами-драбиняками, на яких було п’ять трун. Мама Євгенії взяла ліхтар і пішла з ними до лісу допомагати.

Загиблих хлопців обмили, одягнули, поклали в домовини і траурна процесія у нічній пітьмі рушила до Шилів, де загиблих повстанців потай поховали.

- Мама наказала нам нікому про це не розповідати, - схвильовано каже пані Євгенія, - і я мовчала більше 70 років.

Однак вважаю своїм обов’язком бодай на схилі літ розповісти про загибель героїв-повстанців, щоб люди пом’янули тих хлопців, які пролили кров за Україну. Серце болить, коли згадаю, скільки нашого цвіту полягло в борні з московським окупантом, і знову у новітній війні з Росією гинуть найкращі.

Пані Євгенія молиться, щоб Бог беріг наших українських воїнів і вірить, що Україна таки відстоїть свою незалежність, зрошену кров’ю багатьох поколінь борців.

 

 

75 років з часу знищення радянською владою отців-домініканців згадали у Чорткові.

Бо коли живемо для Господа живемо, і коли вмираємо для Господа вмираємо. І чи живемо, чи вмираємо ми Господні! (Рим. 14,8)

В ночі 2 липня 1941 року, до монастиря отців-домініканців у Чорткові (Тернопільська обл.) було послано службу безпеки, які разом з військовими увійшли до чернечого дому. Отців Юстина Спирлака, Яцека Місюту, Анатоля Знаміровського і брата Андрія Бояковського витягнули з монастиря і вивезли до річки в Старому Чорткові на тзв. Греблю, що називалася Берда. Там їх і розстріляли, повідомляє Католицький оглядач.

Не можна було нічого довідатися про решту монахів, бо військо перекривало доступ до монастиря, а церква була зачинена. Все ж, молодому учневі, Казимиру Адамському, вдалося перебратися до церкви, а звідки до келій, що розміщувалися на партері. Там він побачив решту замордованих братів: Реґінальда Червонку і Мефодія Іваніщева, а також терціарія Йосифа Вінцентовича, а також о. Єроніма Льонґаву. Радянські служби безпеки одночасно з вбивствами сплюндрували церкву.

Щоб затерти сліди злочину, військові 4 липня 1941 р. підпалили монастир.

Воістину історична подія відбулася у селі Товсте Заліщицького району - у школі відкрили музей криївку-друкарню ім. Ярослава Старуха та встановили меморіальну дошку на будинку, що стоїть на колишньому подвір'ї родини Мотичків, де знаходилась криївка. 

Підпільна криївка-типографія діяла упродовж трьох років:  від осені 1948-го, до травня 1951-го. Її засновником був референт пропаганди М. Гук. Усього за цей час підпільникам вдалося видрукувати і розповсюдити 700 кг пропагандистської літератури. У їхньому користуванні були всього дві друкарські машинки і станок-ґутенберґівка, повідомляє сайт Заліщицької РДА.

Крім листівок і прокламацій у друкарні Старуха виходили у світ сатиричні журнали «Хрін», «Перець», журнали «До волі», «Підпільне слово», «Революціонер-пропагандист». Тут передруковувалось видання  Проводу ОУН «Ідея і чин». Друкована продукція із друкарні розповсюджувалась по всій Україні: від Львівщини до Черкащини. Тут працювали відомий графік Ніл Касевич та художник Володимир Неплюй, підпільні працівники Євген Гук «Щипавка», Василь Мельник «Хмель», Василь Вінтонів «Ясень» та Володимир Гнибіда «Неплюй».

Відтворена підпільна друкарня виглядає так, ніби звідси щойно вийшли хлопці і зараз мають повернутися. Усе зроблено зі знанням справи, враховано найтонші дрібниці. Чекають на роботу три друкарські машинки, тихо мерехтить гасова лампа, на вішаку – особисті речі друкарів-підпільників, при вході – два автомати і гвинтівка, які від реставрував Юрій Кривчук. Є лежаки і стіл, застелені вишитими обрусами, форма для тримання шрифтів, драбина нагору. Немає тут поки що головного експоната – друкарського станка, зараз його реставрує Юрій Кривчук. У коридорі підвалу – дбайливо створені стенди зі зразками друкованої продукції, портрети працівників друкарні, повстанська поезія, тексти пісень.

Три роки у темряві і підпіллі: багато це чи мало? Багато, бо довелось боятися свої тіні, сказати зайве слово, зробити один необережний крок, щоб не видати себе чи побратимів. І мало водночас, адже життя обірвались у молоді роки, а ще стільки хотілося зробити, дочекатися вільної і незалежної держави! Не судилося. Коли вони вмирали, їм дзвони не грали…

Розв`язка була страшною. 28 квітня провокативний відділ МДБ захопив організатора друкарні Мирослава  Гука «Григора». Він не видав своїх, але у ході оперативно-розшукових заходів оперзагін уже 7 травня викрив друкарню. У нерівному бою свідомо загинули всі три працівники. Вмирали вони з молитвою і піснею на устах. І пісня та була «Ще не вмерла України ні слава, ні воля!». Сім`ю Мотичків було заарештовано, засуджено і вислано на довгі роки у Сибір.