4ebed7efffc0e4484ba2a62c9aa5f0c1.jpg
49cc71f707a57070b6e1ec9be66577e7.jpg
Історія
Історія

Історія (76)

 

У місті Зборів на Тернопільщині реставрували польський військовий меморіал на місцевому кладовищі. Роботи розпочали ще у минулому році, повідомляє телеканал ІНТБ. 

 

Тернопіль – це не тільки рідне місто, це ще й історія та неповторна родзинка, яку хочеться кожного разу смакувати знову і знову.  Затишне місто, для людини із мегаполісу на перший погляд може виявитись повільним, але навіть у цьому є його свій шарм. Часто людина живе тут так багато років, проте не завжди достеменно знає усі його цікавинки, повідомляє moemisto.ua

 

У внутрішньому дворику по вулиці Листопадовій,3а закопано німецьких вояків Другої світової війни. Котрий рік поспіль таємничу завісу над цим кладовищем намагається підняти кандидат медичних наук, тернополянка Тамара Воронцова. У двоповерховому будиночку на Листопадовій,3 вона мешкає з дитячих літ.

Власне, з дитинства пані Тамара пам'ятає розповіді літніх людей про німців, яких начебто поховано в їхньому дворі. Ще до середини 50-их років цей дворик був значно більшим і тягнувся аж до вулиці Замкової (раніше Суворова).

Розповідають, що під час спорудження на цій території житлового будинку були якісь цікаві знахідки. Можливо, такі, як на початку 80-их у тій частині двору, яка залишилася непошкодженою?

 

Навмисне убивство дітей, щоб завдати болю матері й зупинити її на шляху боротьби за волю своєї країни, – злочин, якому немає назви. Чи мають право називатися християнами громадяни країни, яка прагнула поневолити інший народ у такий спосіб?

1928-ий рік. Страшному ворогові Польщі Степану Бандері всього 19. Армії УПА  – отих страшно розмальованих у пропагандистській “Волині” бандерівців – ще не існує на світі. А поляки вже вбивають українців. Убивають дітей.

Польщо, поглянь на це старе чорно-біле фото. Глянь в очі невинно убієнним. Цих дівчаток звуть Софійка – Зоня і Люба – Любця. Зоні було 6 років. Любці – всього 4.

Незабаром у Тернополі відремонтують замок та призамкову територію. Над туристичним розвитком цього місця працюють активісти та міська рада Тернополя. Наразі розроблений кошторис реконструкції обох об’єктів. Фінансову підтримку для реалізації проектів шукають у закордонних партнерів, інформує телеканал ТV-4.

У часи татарських нападів Тернопіль був захищений від вopoгів з двох стopін непрохідними болотами, а з півночі і сходу — оборонними валами. За валами, на передмістю, проживали хлібороби, і цю околицю називали Валяни. Ворожі орди, кажуть, найчастіше появлялися з великогаївських полів. Часто першими жертвами вopoгів падали оборонці Кам’янецької брами.

 

Одна з найкращих містознавців Любомира Бойцун у праці «Тернопіль у плині літ» пише: «…Тернопільські підземні ходи. Це питання непокоїло уяву різних поколінь тернополян і часто виринало у конкретних проявах. Місто, яке виникло як укріплення, звичайно, мусило мати потаємні шляхи сполучення. Цю проблему не раз порушувала довоєнна місцева газета «Gtos Polski…»

23 серпня - День Державного прапора України.

Історія повстанських звитяг на Тернопільщині оживає завдяки спогадам очевидців.

До редакції Збаразької газети "Народне слово" звернулася збаражанка Євгенія Кошелінська, людина нелегкої долі. Вона - одинока пенсіонерка, інвалід праці ІІ групи. Дитинство пані Євгенії припало на роки воєнного лихоліття, тож має статус учасника війни. Жінка сказала, що недавно почула по радіо пісню «Ой у лісі на полянці стояли повстанці», і вона сколихнула все її єство, пробудила спогади, які десятиліттями дрімали у пам’яті. Євгенія Кошелінська розповіла про випадок зі свого дитинства, який наче ліг в основу цієї повстанської пісні.

Ми з батьками, сестрою і двома братами жили на хуторі Діброва серед лісу, - згадує пані Євгенія. - Тата мобілізували, але через слабке здоров’я визнали непридатним для фронту і відправили працювати на військовий завод у Челябінськ. Брата, якому не виповнилося ще й 17-ти, примусово направили вчитися у ФЗУ, а потім послали трудитися на шахти Донбасу.

З вражаючою точністю жінка згадує той осінній день 1944 року:

- Мами не було вдома, вона пішла у Синяву здавати молоко. На наше подвір’я зайшло багато повстанців. Вони напилися води і зайшли до хати. Сестра накраяла їм хліба, сала, хлопці почали їсти. Раптом почулися постріли, повстанці з вигуками «Тривога!» кинулися надвір і побігли поза хату в ліс.

Почався бій. 13-річна Євгенія вибігла надвір набрати піску, щоб засипати сліди від брудних чобіт на долівці, але не встигла. Кулі свистіли над головою дівчинки. Вона лягла на землю і поповзла назад до хати. Старша сестра накрила собою маленького братика. Євгенія не пам’ятає, скільки тривало це жахіття, напевно, кілька хвилин, а здалося - вічність. Мама повернулася, коли все стихло. Нажахані діти навперебій почали розказувати їй, що тут сталося. Мати подякувала Богу, що в таку страшну хвилину вберіг її дітей від смерті. Вранці наступного дня прийшли москалі. Головний серед них, в якого було багато зірочок на погонах, почав кричати на маму Євгенії, мовляв, твої чоловік і син в бандерах, а дочка носить повстанцям їсти. Жінка опанувала хвилювання і страх, сказала, де насправді її рідні і на підтвердження своїх слів показала листи від них, які за щасливим збігом отримала напередодні. Енкаведист прочитав, поплескав маму Євгенії по плечі і сказав: «Мамаша, кто-то из вас счастливый, вас эти письма спасли, потому что мы должны были хату сжечь, а тебя сослать в Сибирь». Тоді він наказав дати їм лопату, і вони пішли.

Невдовзі після цього на обійстя прийшла якась жінка з Шилів, нібито розпитати, чи не забрела сюди її корова, а насправді довідатись про бій і загиблих. З’ясувалося, що тут разом з іншими повстанцями загинув її син Павло Багрій (пані Євгенія не впевнена, що запам’ятала ім’я правильно), у нього залишилась дружина і маленька донечка. Мама Євгенії з тою жінкою недалеко від хати у лісі натрапили на похапцем засипану яму з тілами (ось навіщо москалям знадобилася лопата). Домовилися, що вночі їх заберуть, щоб поховати по-християнськи. Коли споночіло, приїхали якісь люди двома фірами-драбиняками, на яких було п’ять трун. Мама Євгенії взяла ліхтар і пішла з ними до лісу допомагати.

Загиблих хлопців обмили, одягнули, поклали в домовини і траурна процесія у нічній пітьмі рушила до Шилів, де загиблих повстанців потай поховали.

- Мама наказала нам нікому про це не розповідати, - схвильовано каже пані Євгенія, - і я мовчала більше 70 років.

Однак вважаю своїм обов’язком бодай на схилі літ розповісти про загибель героїв-повстанців, щоб люди пом’янули тих хлопців, які пролили кров за Україну. Серце болить, коли згадаю, скільки нашого цвіту полягло в борні з московським окупантом, і знову у новітній війні з Росією гинуть найкращі.

Пані Євгенія молиться, щоб Бог беріг наших українських воїнів і вірить, що Україна таки відстоїть свою незалежність, зрошену кров’ю багатьох поколінь борців.

 

 

75 років з часу знищення радянською владою отців-домініканців згадали у Чорткові.

Бо коли живемо для Господа живемо, і коли вмираємо для Господа вмираємо. І чи живемо, чи вмираємо ми Господні! (Рим. 14,8)

В ночі 2 липня 1941 року, до монастиря отців-домініканців у Чорткові (Тернопільська обл.) було послано службу безпеки, які разом з військовими увійшли до чернечого дому. Отців Юстина Спирлака, Яцека Місюту, Анатоля Знаміровського і брата Андрія Бояковського витягнули з монастиря і вивезли до річки в Старому Чорткові на тзв. Греблю, що називалася Берда. Там їх і розстріляли, повідомляє Католицький оглядач.

Не можна було нічого довідатися про решту монахів, бо військо перекривало доступ до монастиря, а церква була зачинена. Все ж, молодому учневі, Казимиру Адамському, вдалося перебратися до церкви, а звідки до келій, що розміщувалися на партері. Там він побачив решту замордованих братів: Реґінальда Червонку і Мефодія Іваніщева, а також терціарія Йосифа Вінцентовича, а також о. Єроніма Льонґаву. Радянські служби безпеки одночасно з вбивствами сплюндрували церкву.

Щоб затерти сліди злочину, військові 4 липня 1941 р. підпалили монастир.